Законодавче та правове регулювання охорони праці
1. Правове регулювання охорони праці
Конституція України до соціальних прав включає право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці. Однак останнім часом вимоги щодо охорони праці часто недотримуються підприємствами різних організаційно-правових форм, що використовують працю найманих робітників. Зумовлюється це насамперед важким економічним становищем держави, а також іншими об'єктивними і суб'єктивними причинами, зокрема: спрацюванням основних виробничих фондів; відсутністю зацікавленості власників у поліпшенні умов і безпеки праці; некомпетентністю більшості персоналу в питаннях охорони праці; низькою трудовою і технологічною дисципліною; недостатньою роллю органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й охорону праці.
В основних напрямках соціальної політики держави на період до 2004 року йшлося про необхідність реформування системи охорони праці і безпеки життєдіяльності. Головною метою державної соціальної політики в галузі охорони праці є істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань. Для цього 21 листопада 2002 року Верховною Радою внесені суттєві зміни у Закон України "Про охорону праці"; підготовлені проекти законів про безпеку промислової продукції, про державний нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю й охорону праці. Передбачається розробка і забезпечення виконання ряду державних і національних програм у цій галузі, про систему управління охороною праці на галузевому, регіональному і виробничому рівнях; розробка і реалізація довгострокової програми перегляду національного законодавства про охорону праці з урахуванням вимог конвенцій МОП і директив ЄС; планується вдосконалення центрів з експертизи і діагностики продукції та підвищення рівня професійної підготовки експертів і державних інспекторів охорони праці.
У юридичній літературі охорона праці розглядається в широкому та вузькому значенні. У широкому розумінні охорона праці означає сукупність соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних та інших заходів у поєднанні з правовими нормами. У вузькому розумінні - це сукупність норм, спрямованих на забезпечення умов праці, безпечних Для життя і здоров'я працівників.
Ці найважливіші норми закріплені в Законі України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 року, змінах в Законі від 18 грудня 2002 р. (№49, ст. 668), чотирьох розділах КЗпП (розділ XI "Охорона праці", розділ XII "Праця жінок", розділ XIII "Праця молоді", розділ XVIII "Нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю"), а також у підзаконних нормативно-правових актах - положеннях, правилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локальних нормативно-правових актах. Закон України "Про охорону праці" складається із 44 статей, об'єднаних у 9 розділів. У жовтні 2002 року фахівці з питань охорони праці відзначили 10-річчя з дня введення у дію Закону України "Про охорону праці". Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, а також регулює відносини між роботодавцем і працівниками з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Вказаний Закон є невід'ємною складовою частиною трудового законодавства.
При розробці Закону було враховано основні вимоги міжнародних конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП), які втілено у передових промислово розвинених країнах. За 10 років існування Закону законодавча база з питань охорони праці набула суттєвих змін та доповнень. Для Закону характерні численні нововведення, що відповідають вимогам сьогодення.
2. Основні принципи державної політики в галузі ОП
Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.
Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:
1• пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних безпечних і здорових умов праці;
2• підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;
3• комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;
4• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
5• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
6• адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;
7• використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;
8• інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
9• забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;
10• використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.
На виконання вимог Закону і з метою забезпечення комплексного управління охороною праці на державному рівні утворено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення при Кабінеті Міністрів України та Державний комітет України з нагляду за охороною праці. Почали діяти Національний науково-дослідний інститут охорони праці та Науково-інформаційний і навчальний центр охорони праці цього Комітету. Уперше в Україні з липня 1994 року видається науково-виробничий журнал "Охорона праці".
Державний комітет України з нагляду за охороною праці має повноваження здійснювати на території України державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, координувати роботу міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об'єднань підприємств у галузі безпеки і гігієни праці та виробничого середовища. Рішення Державного комітету України з нагляду за охороною праці щодо питань охорони праці, які належать до його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, місцевими Радами народних депутатів та підприємствами, установами, організаціями.
Закон "Про охорону праці" поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.
У законодавче регулювання охорони праці Закон увів поняття "роботодавець" та "працівник".
Роботодавець - власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання і фізична особа, яка використовує найману працю.
Працівник - особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов'язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).
Під час укладання трудового договору роботодавець має поінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.
Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо склалася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я, або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов'язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці.
Окремі статті Закону "Про охорону праці" присвячено регулюванню охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів. Установлено, зокрема, заборону на використання праці жінок і неповнолітніх на підземних роботах, а також залучення жінок і неповнолітніх працівників до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує для них граничні норми.
Охорона праці спрямована на те, щоб зберегти життя і здоров’я кожного працівника під час його трудової діяльності. Всі заходи, спрямовані на підтримку встановлених правил, відомі зараз всім і кожному.
Ми хотіли б здійснити невелику подорож у часі, щоб ви змогли дізнатися, як працювали люди в радянський час. Багато хто до цих пір згадують той період життя з ностальгією, але чи так багато хорошого було в ньому насправді, ми спробуємо розібратися.
Що собою являв трудовий кодекс в радянські часи? Звільнення з роботи за власним бажанням могло привести кожного громадянина в місця не настільки віддалені. Туди ж дорога вела і тих, що насмілювався поцупити навіть якусь дрібницю з підприємства або відкласти роботу на завтра. Більшість людей не могли похвалитися великою зарплатою і можливостями повноцінно відпочити.
У сорокових роках існував такий термін, як загальна трудова повинність. Означав він те, що кожна людина була зобов’язана працювати. Ледарів і нероб радянська система не шкодувала. Це в наші дні будь-хто може залишити роботу, мотивуючи це бажанням перевести дух, набратися сил за місяць-другий, або ж зайнятися домашнім господарством, а може фрілансом. Раніше такої свободи вибору не було. Не працювати було дозволено лише тим, що вважався непрацездатним, а саме дітям, вагітним жінкам та інвалідам. Більше того, сьогоднішня можливість вибору між, скажімо, менеджером або продавцем у ті роки була неприпустимою річчю. А про те, щоб змінити кваліфікацію і не могло йти і мови. Все це було заборонено ще на самому першому Кодексі законів про працю, який був виданий в 1918 році.
Цей документ закріплював за кожним громадянином зобов’язання постійно трудитися на благо країни. Громадяни могли навіть примусово бути залучені до роботи. Трудову повинність несли навіть часом і школярі в навчальних закладах. Нікому не дозволялося вибирати підприємство і укладати трудовий договір, відповідно до своїх бажань і переваг. Усі працювали там, куди потрапляли за скеруванням відділу розподілу робочої сили. За бунтарство і незгоду легко можна було потрапити на лаву підсудних.
Зате в ті часи ніхто не скаржився на те, чому один отримує більше, а інший — менше, тому що всім діставалося відносно порівну. За кодексом, винагорода за працю розраховувалася згідно з визначеними тарифами, які застосовувалися для кожної групи фахівців окремо. Всі професії були розділені державою на категорії. Для кожної категорії була встановлена ??своя максимальна сума оплати, тому як би не старався один інженер, він ніяк не міг отримувати більше іншого. Такі поняття, як індивідуальні надбавки чи винагороди в конвертах не існувало.
У сорокові роки умови праці сатли жорсткішими. За найменшу провину працівник цілком міг отримати тюремний термін.
Указ, прийнятий в 1940 році, перевів країну на восьмигодинний робочий день і, більш того, на семиденний робочий тиждень. До того ж, згідно з цим указом, робітники не мали можливості самовільно покинути підприємство, адже це розцінювалося, як зрада. Кожен працівник зобов’язаний був любити своє підприємство, саме зобов’язаний і ніяк інакше. У випадку якщо він не любить, вважалося, що табірний термін в 2-4 місяці здатний був змінити думку працівника. До слова сказати, і самовільне переведення з одного заводу на інший також було заборонено і вважалося зрадою, яке згідно з вироком суду піддавав обвинуваченого тюремного ув’язнення на термін у 2-4 місяці.
Тому варто добре замислитися, перш ніж скаржитися друзям на свою фірму з її нікуди не придатною системою мотивації співробітників. Адже всього лише трохи більше півстоліття тому граціозно кинути заяву про звільнення на стіл начальника і перейти на конкуруюче підприємство, було можливо теоретично, лише після закінчення терміну тюремного ув’язнення за цей пафосний жест. Тому мало хто наважувався на своїй шкурі відчути це.
Проте, коли кількома місяцями пізніше вийшов новий указ, згідно з яким техніків, інженерів та інших кваліфікованих робітників необхідно було переводити з одного підприємства на інше, трудящі були досить щедро розподілені по різних регіонах, хоча самі вони нікому своєї згоди на це не давали. Так і виходило, що самовільно звільнитися було не можна, а ось виїхати в наказовому порядку цілком реально, адже країна розвивається і росте, тому для її процвітання потрібні робочі руки, яких як завжди не вистачає то тут, то там.
Складно уявити собі таку картину в сучасному світі. Скажімо, сидите ви собі в затишному офісі, складаєте звіт про виконану роботу, і ось відчиняються двері, і на порозі ви бачите співробітників відділу розподілу робочої сили, які оголошують вам, що першим же літаком ви летите в інше місто з тим, щоб піднімати виробництво. Ситуація здається абсурдною, але ж кілька десятків років тому це була реальність. Зараз існує трудовий кодекс, який захищає працівників від таких жорстких умов праці. Важливу роль відіграє і охорона праці, щоб дотримуватися її норм підприємство чи фірма користуються послугами спеціальних центрів охорони праці, які проводять аттестацию рабочих мест в Москве чи інших містах, тим самим надаючи вам повний спектр послуг.
Зараз нам здається цілком нормальним, прийти на роботу трохи пізніше визначеного часу або взагалі взяти день чи два за свій рахунок, по вигаданій поважній причині. У радянський час за такі, здавалося б, дрібниці можна було або все той же табірний термін отримати, або до півроку виправних робіт на власному підприємстві. Поважною причиною, варто відзначити, по якій людина могла піти з роботи, була або непридатність до роботи, яка була доведена висновком лікарсько-трудової експертної комісії, або вступ до ВНЗ. Решта причин не розглядалися, як поважні. За відсутність на роботі можна було отримати покарання у вигляді виправних робіт на власному заводі і додатково утримання аж до однієї четвертої частини заробітної плати.
Директора підприємства також могли покарати за занадто м’яке ставлення до підлеглих. Начальнику, що покриває прогульників серед співробітників підприємства, загрожувала кримінальна відповідальність.
Також уваги заслуговує указ 1940 року, який передбачав відповідальність за виробництво недоброякісної продукції . За браковану роботу робітник міг отримати 5-8 років тюремного ув’язнення. У тому ж році був прийнятий і ще один указ, згідно з яким за дрібну крадіжку на виробництві або за хуліганство співробітник міг сісти за грати на один рік.
Всі вищевикладені суворі заходи приймалися виключно в інтересах загальної справи. Добре, все-таки , що вони були скасовані і залишилися в минулому.